Виховна робота

Толерантність  врятує світ

Виховний захід до Шевченка

«Свою Україну любіть…»

Коли зима повертає на весну, приходять до нас березневі Шевченківські дні. І знову стукають у наші серця Тарасові слова: "Я так її, я так її люблю…". І знаходять вони відгук у мільйонах українських сердець, будять ясні думки й породжують міць рук кожного. А разом вони є силою народною, здатною перетворити Україну на сучасну, демократичну, справедливу і, зрештою, будемо сподіватись – процвітаючу державу.

Минуло багато років від дня народження Т.Г. Шевченка — славного сина українського народу, але й сьогодні його слово живе між нами. Шевченко — це наша душа, наша мудрість, наша сила. Які б нещасті і муки не випадали на долю нашого народу, він вистоїть, якщо з ним буде Шевченко, його слово. Він завжди підтримував і підтримуватиме нас, додаватиме снаги. Тож нехай «Заповіт» Великого Кобзаря стане заповітом.

Заповіт

Швидко плине час. Все йде, все минає. Лише залишається пам'ять , добра пам'ять про людей, які творили добро на землі. В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляють і шанує не одне покоління. До них належить і ім’я великого українського поета Тараса Шевченка. Тож, схилимо голови, у пошані до нашого генія і віднесемо квіти до його пам’ятника.

Звучить мелодія

Так, Великий Кобзар – гордість української культури, але... він і гордість української національності, Людина з великої букви, патріот, подвиг який полягав передусім у тому, що він вивів поняття про свій народ, повернувши цьому поняттю його споконвічну єдність. Його неймовірна заслуга ще й у тому, що Шевченко підніс до загальнолюдського рівня Відроджувану літературу цього народу, а отже культуру і національну свідомість.

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля. /349/

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

 Тойді оставсь би сиротою

  З святими горами Дніпро!

Зважаючи на доленосні і бурхливі події в Україні, бачимо, що Шевченко, живе посеред нас, додає сміливості і впевненості у боротьбі з нашими відвертими і прихованими ворогами. Нині в наш неспокійний, буремний вік і може як ніколи потрібна сила духу Шевченка. Його віще слово. Те слово, яке брали на озброєння січові стрільці. Те слово, з яким перемагали ворога вояки УПА. Слово Шевченка. Шевченко - нам нині, як ніколи потрібен і він з нами. Устами Сергія Нігояна – вірменина за національністю, щирого патріота, українця за покликом серця, пророче закликає нас: «Борітеся, поборите…». Знекровленими устами Небесної Сотні і уже не однієї Східної Сотні з болем, з гіркотою благає: «Кари катам! Кари…!» Сьогодні Шевченко з нами. У серцях кожного українця, від президента -  до воїна в окопі, там на передовій, стукає нині Тарас:

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем'я люте,

В остатню, тяжкую мінуту

За неї Господа моліть.

Зі свого болю, зі свого відчаю, зі своєї любові, простягає руки нам  Шевченко -на схід і на захід, на південь і на північ: « Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!» І віру свою, незламну, що буде правда між людьми, у наші серця переливає.

Пісня «Над землею тумани.»

Творчість Шевченка була серцем Прометея, яке осявало нам шлях, і тому кожен молодий українець має бути непокірним, нездоланним, здатним на  самопожертву. Поет дав розіп’яти себе за народ і Україну, як Христос. Він карався, мучився, але не каявся, хоч знав, що може воскреснути хіба тільки його дух. А воскреслий дух воскресить Україну.

                                                                       І оживе добра слава, слава України,

                                                                       І світ ясний, невечірній тихо засіяє...

РОЗРИТА МОГИЛА

Хлопець:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

Дівчина:

«Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі,

Панувала... Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати».

Хлопець:

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.

Тарас Шевченко для України і в Україні житиме вічно. Він сьогодні, як ніколи, органічно злився зі своїм великим, нескореним народом і твердо ступає повсюдно у  вільній державі, підсвідомо і свідомо через уста кожного із мучеників нації незалежно від віку промовляє до кривдників:

…не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть…
                                ("Осія. Глава XIV").

Шевченко для України – не просто народний поет, геніальний митець, якого доля обдарувала багатьма талантами. Значення його слова для нас особливе. Тарас Шевченко  – національний пророк, апостол правди, заступник усіх знедолених. Всіх українців він згуртував, збирав докупи і єднав у один великий український народ. І досі Тарас Шевченко закликає своїм словом любити рідний край, брататися сильному зі слабшим, бути справедливим, чесним. Отож, нехай звучать Тарасові слова.

Вірш   

Україно! Україно!

 Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю –

 Заплаче серденько.

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

 О Господи, як-то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха.

Забирають за собою

І добро, і лихо.

Воскресну я!

Воскресну нині!

Ради їх, людей закованих моїх,

 Убогих, нищих.

Возвеличу

 Малих отих рабів німих!

 Я на сторожі коло їх поставлю слово.

Читець 2

 Я так люблю

 Мою Україну убогу,

 Що проклену святого Бога,

 За неї душу погублю.

 Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

 Людей і господа любить.

Для кого я пишу? Для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?

 А все-таки люблю її,

 Мою Україну широку. 

Читець 3

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

Пісня

Шевченкове життя – символ тернистого шляху боротьби за свободу. Воно постало  перед українцями живим прикладом того, як можна крок за кроком звільнятися з полону пригніченості, зневіри, комплексу меншовартості і національної депресії. Минають роки, століття, а гострота і сила  Шевченкового слова живе. Дух свободи, людської гідності – найвеличніших вселюдських понять – через віки випробувань, пережитих Кобзарем, приходять до українців і додають їм упевненості у власному самоствердженні.

                                                            Душі з небес благословенній

                                                            Дано любить, терпіть,страждать.

                                                            І дар приречений, натхнення,

                                                            Дано сльозами поливать.

                                                            Ви розумієте це слово!..

                                                            Для вас я радо відложив

                                                            Життя буденного окови,

                                                            Священно діяв я ізнову

                                                            І сльози в звуки перелив.

                                                           Ваш добрий ангел надлетів,

                                                           Овіяв крилами і снами

                                                           І тихограйними річами

                                                           З душею чудо сотворив.

Вірш           Не одцурайтесь своєї мови

                   Ні в тихі дні, ні в дні громові,

                   Ні в дні підступно мовчазні,

                   Коли стоїш на крутизні

                   Один, чолом сягнувши птаха,

                   Й холодний вітер попід пахви

                             Бере і забиває дих,

                            Щоб ти скорився і притих.

                            Не одцурайсь, мій сину,

                            Мови. У тебе іншої нема.

                            Ти плоть і дух – одне-єдине

                            Зі словом батьківським – Людина,

                            Без нього – просто плоть німа.

                            Без мови в світі нас – нема!

Все життя Шевченко боровся за справедливість, за свободу, розуміння якої виходило за межі вузького визволення людей від кріпацтва, від поневолення та національного визволення України з-під гніту Росії. В кожному вірші безсмертного „Кобзаря” Тарас Григорович розкриває душу українців, їх життя, прагнення.

Народе мій, для всіх завжди відкритий,
Не вір, що воля з’явиться сама,
Не дай себе підступно обдурити —
Мовляв, дороги іншої нема….

Пісня

В історії України ще не було людини, що зробила б такий велетенський вплив на уми і серця своїх співвітчизників. Він не був політиком, та на його ідеях сформувались і зросли чимало громадських організацій і партій. Він не був полководцем, але його слово змобілізувало сотні полків, дивізій, цілі армії, підняло до збройної боротьби мільйони українців, здобуло не одну визначну перемогу на полі бою. Він не був дипломатом, проте широта його поглядів, вклад у світову літературу та мистецтво, а головне світоглядні ідеї загальнолюдських братерства та любові, що базувались на християнських цінностях, здобули для України та українців належне визнання та пошану серед світової спільноти.

От де, люди, наша слава,
Слава України!

І сьогодні наша шана поетові. До Шевченка треба доростати всім життям. Не тільки його геніальна творчість, але й уся геніальна особа Т.Шевченка стала національним символом України.

Шлях до Тараса

В дні перемог і в дні поразок,

В щасливі дні і в дні сумні,

 Іду з дитинства до Тараса,

 Несу думки свої сумні.

 Іду крізь свята і крізь будні,

Крізь глум юрби і суєту.

Ні, не в минуле, а в майбутнє

До тебе я, Тарасе, йду.

 Коли в душі моїй тривога,

 Коли в душі пекельний щем,

 Іду до нього, до живого,

У Всесвіт віршів і поем.

 І в дощ, і в сніг карбую кроки,

 І чую, дивлячись в блакить:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Щоб розбудити всіх, хто спить.

Я не один іду до нього –

 Ідуть до нього тисячі,

Неначе грішники до Бога,

Свої печалі несучи,

І доки в римах Заповіту

 Вогонь поезії не згас,

Той рух до сонця не спинити,

 Бо зветься сонце те - Т а р а с!

(Ю. Рибчинський)

 І не одне покоління буде в думках своїх підніматися до Тараса, щоб пройнятися мудрістю його поезій, величчю його думок. Якщо, відкривши навмання «Кобзар», прочитати будь-який вірш і переосмислити його глибинну суть в сучасних позиціях, одразу стає зрозуміло: поезія адресована саме нам, сучасникам, нащадкам творця. Наприклад, «Гайдамаки»: «Того ж батька, такі ж діти, – жити б та брататись», … «ні, не вміли, не хотіли…» І в цьому сучасність Шевченка.

Вірш «Гайдамаки»

Все йде, все минає — і краю немає,

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе... умирає... Одно зацвіло,

А друге зав’яло, навіки зав’яло...

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім, і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

І в море безкрає і будеш сіять,

Як над Вавилоном, над його садами,

І над тим, що буде з нашими синами;

Ти вічний без краю!..

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля —

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Сини мої невеликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щиро без матері

Привітає в світі?

Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну —

Хоч і лихо зострінеться,

Так не на чужині.

Там найдеться душа щира,

Не дасть погибати,

А тут... а тут... Тяжко, діти!

Пісня

Коли Т.Г.Шевченко був на засланні в далеких степах Казахстану, він дуже тужив за Україною (Пісня "Зоре моя вечірняя") Туга за рідною природою, рідним краєм звучить у його віршах. Він закликає український народ до боротьби за волю, за кращу долю. Він вірить у щасливе майбутнє свого краю.

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

 І будуть люде на землі.

У 1859 році Т. Шевченко востаннє приїхав в Україну. Ходив кручами Канева, мріяв оселитися біля свого улюбленого Дніпра. Але не судилося.

Сценка «Зустріч Тараса Шевченка з троюрідним братом Варфоломієм»

(Тарас і Варфоломій)

Тарас.  Упізнавай, абощо.

Варфоломій.  Мій брате! Де це ти узявсь? (Кидаються один до одного, обіймаються, витирають сльози)

Мені й не в голову, що можеш бути ти. Почув, що ти на волі, й не повірив.

Тарас. На волі, кажеш, братику, на волі… Мовчи та диш, та Господа хвали! Така ця воля.

Варфоломій.  Ти, Тарасе, тихше, Бо тут, сам знаєш… все служиві люди.

Тарас.  Не бійся, мене вже навчено… Мовчу… Розказуй, брате, як живеш?

 Варфоломій.  Хвалити Бога… Живу по-людському. Сім'я, господа є. Свою скотину на хазяйстві маю.

Тарас. А чи мене Господь коли сподобить

Хатину мати, жіночку й діток?

Прошу тебе: знайди шматок землі,

 Щоб можна було хату збудувати,

 Садочок посадить… і виглядать

Братів у гості.

 Щоб жила Ярина

 Зо мною вкупі з дітками її.

Щоб дихалося вільно.

 Щоб Дніпро

При самому порозі…

Дві тополі…

 І щоб лани виднілися…

Тоді,

 Тоді я, брате, тільки одпочину,

Тоді я наче сили наберусь! Ох, важко… як же важко на чужині!

За цим я, власне, й завітав сюди.

Тарас Шевченко – один з найпалкіших борців за долю українського народу. Він боровся, але не проливав крові. Його зброєю були перо та слово. Шевченко об’єднував навколо себе українців з усього світу, зігріваючи їхні серця та закликаючи до боротьби за найцінніше: за родину, державу, суспільство, народ. Вірші Кобзаря пройняті глибокими почуттями, вірою в любов, у перемогу та у свій народ. 

Шевченко.

Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих!
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно пєтая! благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий конець, о всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,
Псалмом і тихим і веселим
Святую доленьку твою.
А нині плач, і скорбь, і сльози
Душі убогої — убогій
Остатню лепту подаю.

ТАРАСОВА МРІЯ
"Поставлю хату і кімнату"
(Т. Шевченко)
Блаженна мріє, думонько-дитино,
Колисана ще з молодості літ!
Це ти йому курличеш журавлино
І зболеного кличеш в переліт.

На теплі води, на вишневі зорі,
Де над тополями Чумацький Шлях,
Несеш його, змордованого в зморі,
З Дніпра лелієш хатою в полях.

Вже й час йому спочити на порозі,
Схиливши в тиші вдумливе чоло,
Бо ж доста був затриманий в дорозі
І довго дуже дома не було.

Давно вже визрів терен з того болю,
Що упокоїв матір молоду.
Та й наче вже спокутав гріх за волю,
Муштрований в солдатському ряду.

…І він летить на отчу Україну,
За крила взявши пензель і перо.
Пора ж йому поставити хатину,
Щоб вікнами дивилась на Дніпро.

І щоб у тій маленькій благодаті,
В благословенному отім раю
Брати і сестри, на рідню багаті,
На долю не огнівались свою.

Отак щодня рятується думками,
Рвучи ланці полону самоти,
А нишком плаче, що наріжний камінь
Йому одному, ох, не донести.

Будує хату з мрії голубої,
На покуть слово ставить, слово-клич.
Візьми його, народе, стань собою
І сам себе в тім слові возвелич.

Сповий дітей вишневим первоцвітом,
Та не приспи те слово в сповитку,
Хай буде їм високим заповітом,
Насущним хлібом стане на віку.

Бо прийде час – усіх покличе Мати
І запитає кожного колись:
Чи не забув, з якої вийшов хати,
З якого слова всі ми почались?!

Т. Г. Шевченко - це вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях народу. Творчість Т. Г. Шевченка - це святиня, якою дорожить і гордиться український народ. Ми, нащадки, будемо завжди берегти у своєму серці той вогник любові до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами.

Пісня «Заспіваймо пісню за Україну»

Виховний захід на тему: "Шануймо старість"

Мета. Виховувати повагу до людей похилого віку, любов і шану до бабусь і дідусів, увагу до

Одиноких, самотніх жителів, почуття доброти та милосердя.

На дошці напис:

Кажуть, юність живе лиш майбутнім,

Кажуть, зрілість цінує лиш мить.

Тільки старість живе незабутнім,

Тим, чого не вернуть, не спинить.

Є закони природи незмінні

Для людей, для птахів, для тварин.

Ви простіть нас байдужих, ми винні,

Будем ми ще старими, як ви.

Викладач. На картах небесних тіл ця планета не позначена, але вона існує. І в свій час кожен із нас, залишаючися жителем Землі, ступає на цю планету. Називається

ця планета Старість. Час там протікає повільно - з довгими безсонними ночами.

Люди з цієї планети сприймають життя по-іншому: живуть більше в минулому, ніж

у теперішньому. Старість... За енциклопедичним словником старість - це «віковий

період від 75 до 90 років».

Людей похилого віку в Україні близько 2-х мільйонів.

Така вже доля зрілих людей - залишитися у чотирьох стінах зі своїми проблемами,

хворобами, переживаннями.

Знали б ви, як вони чекають, щоб хто-небудь завітав до них.

Студент.

Живе одинока людина

Живе одинока людина,

Чому ж ми проходимо мимо?

Живе одинока людина,

Ніким у житті не любима.

І серце у неї відкрите

Для ласки людської й привіту,

Печальним льодком оповите,

Віддалена горем від світу.

Чому ж ми не прийдемо в хату,

її не покличем з собою?

І буде одна вікувати

Людина з своєю журбою.

Нам легше, бо ми не самотні,

Ходімо ж до неї в світлицю!

І серце людини з безодні

Полине за нами, як птиця.

Викладач.. Ми, онуки, бувши малими, часто забігали до своїх бабусь і дідусів,

щоб почути казку. Ось почута в електричці розмова.

Молода мама з дівчинкою їхали в село. Пору* ними сиділа літня жінка і запитала:

- Куди, доню, їдеш? ч

- По бабусині казки.

- А ти любиш свою бабусю?

- А хіба бабусю можна не любити? Щасливі ті літні люди, які мають

люблячих , дітей та онуків і оточені їхньою увагою.

Учні.

- Який струмочок повсякчас співає ніжно коло, нас?

- Бабусин голос.

- А що солодше знаєш ти, чого в крамниці і знайти?

- Вуста бабусі.

- Яке колосся золоте униз вершечками росте?

- Руки дідуся.

- Які сніги постійно йдуть, які сніги не розтають?

- Сивина дідуся.

- Які дві зірки знаєш ти, що завжди нам сяють з висоти?

- Очі бабусі.

- Які поля з кінця в кінець зорали зморшки навпростець?

- Лице дідуся.

- А що широке, як земля, та не займа чужі поля?

- Душа бабусі й дідуся.

Викладач. Люди старшого покоління пережили багато випробувань у своєму

житті, не завжди доля до них посміхалася. Про опалене війною дитинство своєї

бабусі нам розповість учениця, а написала цього вірша інша бабуся дівчинки.

Потрібно бути уважними до своїх дідусів, бабусь, до своїх батьків, оточувати їх

своєю увагою, як вони це робили, коли ви були маленькими. Слід пам'ятати про

них, коли вилетите з рідного гнізда - з отчого дому.

Студент

Там десь мати одна

У далекім селі,

На родючій землі

Зачарує природа до млості.

Там десь мати одна виглядала з вікна,

Син писав, що приїде у гості.

Килимки, вишивки, про минуле думки...

Запалила в печі на світанні.

Щемний біль, гіркота, пролетіли літа,

Залишились короткі, останні. . Пахнув теплий пиріг, ось і син на поріг.

Привітавсь, вніс до хати гостинці.

Майже так, як колись, в дім сусіди зійшлись.

Цвіла мама в терновій хустинці.

Вже і в сина літа, а душа золота.

В нас вродливі ж такі чорноброві.

Від стрімких яворів, від струнких матерів,

Що були повні сил і любові.

Він забрав би її у тепліші краї,

Тільки мамі не затишно в місті,

Не поїде вона, не покине села,

Де життя прожила,

Де калина в червонім намисті.

Мить прощання пече, гладив мамі плече,

Витирав із обличчя сльозину,

Пригорнулась вона і спитала сумна

Лиш одне: «Чи побачимось, сину?»

Серцю груди тісні:

«Я примчу навесні, що Ви, мамо,

таке запитали?»

У дорогу пора, хата й мама стара

У холоднім тумані розтали.

Викладач. На превеликий жаль, є люди на перший погляд виховані, культурні та

насправді байдужі до чужої біди і навіть забувають дорогу до рідного дому, де їх

чекають батьки.Коли людина самотня і за нею нікому доглянути, це одна справа.

Коли ж діти відмовляються від своїх стареньких батьків, це - жах.

Студент

Виглядала мати із вікна, Поглядала мати на дорогу.

Другий поверх. Мовчазна стіна не розділить

Радість чи тривогу. Старість подивляється на шлях -

Бо це зосталось тільки й світу... Привезли сюди на «Жигулях»

Позавчора рідні її діти. Тут, мовляв, їй буде веселіш

(От сиди, стара, і веселись). Від думок - полиново гіркіш:

Рідні діти матері зреклись. Хворе серце плаче по ночах,

Та не шле проклін до їх порогу. Озовись надією в очах,

Гомінка натруджена дорого!..

Викладач. Ось послухайте ще одну сумну історію про байдужість до найрідніших

людей, яку переповідає

В. Сухомлинський у своєму оповіданні. Дерев'яний лелека

В одному селі жили собі чоловік і жінка. Був у них маленький син Сергійко. Був у чоловіка і батько - Сергійків дідусь. Жив він у комірчині, яку йому відвели.

Наближались Сергійкові іменини: йому сповнювалось п'ять років. Батько і матір вирішили влаштувати вечір. Запросили багатьох гостей. Голову колгоспу й

бригадира. Сусідів запросили.Тільки Сергійкового дідуся забули запросити. А він уже давно готував онукові подарунок. Вирізав із дерева лелеку. Ось уже й вечір почався, сходяться гості, подарунки приносять. Тільки дідусь

сидить на ліжку в своїй комірчині. Перед ним на столі стоїть де дерев"яний лелека, підняв голову і дивиться у вікно своїм чорним оком, немовби прислухається до музики, що лунає із сусідської кімнати.

Так і знайшли його вранці... Схилився на подушки, задивлений на лелеку, сумний, непорушний, а в очах - захололі краплини сліз. А на столі стояв дерев"яний лелека і дивився у вікно.

Викладач. До батьків Сергійка, до дітей бабусі і будинку престарілих та до інших, їм подібних, ми звертаємося зі словами.

Студент

Не говори про доброту, коли сам нею не сяєш,

Коли у радощах витаєш, забувши про чужу біду.

Бо доброта не тільки те,

що обіймає тепле словом

В цім почутті така основа,

яка з глибин душі росте

Коли її не маєш ти, то раниш людяне в людині,

Немає вищої святині, як чисте сяйво доброти.

Викладач. Наша народна мораль різко засуджує таких пустоцвітів, що цураються

батьків, ще великий Кобзар писав:

«...Хто матір забуває, Того Бог карає,

Чужі люди цураються В хату не пускають.

І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому».

Викладач. Хоча існує легенда.

У давні часи в одній країні немічних старців за водили у неприступні гори і

залишали там самотніми на смерть. Якось один молодий чоловік завіз туди свого

старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив:

- Заведи мене трохи вище.

- Чому? - спитав син.

- Бо тут я залишив свого батька. Не хочу померти в тому самому місці.

Син зрозумів, що за якихось тридцять літ із ним станеться те саме.

Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому.

Ця легенда наводить нас на думку: як ми поводимося зі своїми батьками, так наші діти поводитимуться з нами, адже ми є прикладом для них.

Я хочу познайомити вас ще з: однією короткою оповідкою, коментувати її я не 

буду, думаю, зрозумієте самі.

Викладач. Старість - не радість, ніхто її не чекає. Та вона несподівано

підкрадається. Добре, коли поруч діти та онуки, але діти дуже швидко

дорослішають. Матерям хочеться бачити їх, погладити по голівці, торкнутися їхніх рук і почути теплі слова любові. На жаль, час невпинний, і наші рідні,доживши до

певного віку, повільно ідуть із життя, заповідаючи нам жити по совісті.

Хочеться вірити, що ніхто з вас не забуде своїх батьків, бабусь, дідусів тоді, коли до

них прийде старість, бо ж усі ми повинні пам'ятати.

Студент.

Є закони природи нетлінні

Для людей, для птахів, для трави.

Ви простіть нас байдужих, ми винні,

Будем ми ще старими, як ви.

Викладач. А на завершення прислухаймося до слів, і нехай вони назавжди

закарбуються у наших душах.

Студент

Не зобидь ні старця, ні дитину,

Поділись останнім сухарем,

Тільки раз ми на землі живемо,

У могилу не бери провину.

Зло нічого не дає, крім зла,

Вмій прощати, як прощає мати,

За добро добром спіши воздати -

Мудрість завше доброю була.

Витри піт солоний із чола

І трудись, забувши про утому,

Бо людина ціниться по тому,

Чи вона зробила, що могла.

Скільки сил у неї вистачало.

Щоб на світі більше щастя стало

Тема: Свято до Дня української мови та писемності «Мова – душа народу».

Мета: Прививати студентам любов до рідної мови, прагнення розвивати її, збагачувати, шанувати; слідкувати за чистотою мови та культурою мовлення.

Вступне слово викладача:

Шановні друзі! 9 листопада – День української писемності й мови. Тож сьогодні ми віддамо шану нашій рідній мові, адже мова – один з найвеличніших божих дарів.

Недаремно сказано: «Рідна мова дається народові Богом, а чужа – людьми – її приносять на вістрі ворожих списів».

Любов і шана до мови виховується з дитинства. До кожного з нас слово прийшло з маминою піснею над колискою. Упродовж віків, якщо не тисячоліть, слово рідне живило душу, вчило бути чесним, сміливим, любити свій край. У рідній мові навіки закарбоване минуле України.

Як історичний акт розцінює громадськість України факти прийняття Верховною Радою Закону про мови. Згідно з цим Законом українська мова з 1 січня 1990 року одержала державний захист, тобто офіційно визнана державною мовою України.

Василь Сухомлинський писав: «Мова – це віконце, через яке людина бачить світ». Від того, як ви володієте мовою, залежить ваше духовне багатство, адже багата мова – багатий духовний світ; убозтво  слова – це убозтво думки, яке веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної товстошкірості. Тому кожна людина має прагнути оволодіти скарбами рідної мови.

  Один мудрець сказав: «Людина, байдужа до рідної мови, схожа на дикуна. Тому, що її байдужість до мови пояснюється повною байдужістю до минулого, сучасного і майбутнього свого народу». Тож знайте, любіть і збагачуйте велике надбання свого народу – рідну українську мову, бо це мова великого народу, великої культури.

Виходять дівчата в національних костюмах і читають «Молитву до мови» Катерини Мотрич.

Дівчина 1.  Мово! Пресвята Богородице мого народу!

                   З чорнозему, з любистку, м’яти, рясту, євшан – зілля,

                   з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена.

Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримає народ на небесному Олімпі волелюбності, слави і гордого духу.

Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стояла біля вівтаря нашого національного храму і не впускала туди злого духа виродження.

Дівчина 2.  Мова наша! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі! Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. А вночі купаються у тобі ясні зорі, тому й ласкава така. Тож зцілювала ти втомлених духом, давала довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили тебе… і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване тобою слово. Бо «споконвіку було слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог».

Читець 1. Спитай себе, дитино, хто ти є,

                   І в серці обізветься рідна мова:

                   І в голосі яснім твоє ім’я

                   Просяє наче зірка світанкова.

                   З родинного гнізда, немов пташа,

                   Ти полетиш, де світу далечизна.

                   Та в рідній мові буде вся душа

                   І вся твоя дорога, вся Вітчизна.

                   В просторах, у яких немає меж,

                   Не згубишся, як на вітрах полова,

                   Моря перелетиш і не впадеш,

                   Допоки буде в серці рідна мова.

Читець 2.   Горнусь до тебе, Україно,

                   Як син до матері горнусь.

                   За тебе, рідна і єдина,

                   Щодня я Богові молюсь.

                   Щоби послав щасливу долю

                   Тобі – народу моєму,

                   Щоб освятив жадану волю,

                   Що дарував тепер йому.

                   Горнусь до тебе, Україно,

                   Щоб нас ніхто не роз’єднав,

                   Підставлю плечі, щоб калину

                  

                       У лузі вітер не зламав.

                   У нас є лицарі й гетьмани,

                   Що за собою поведуть

                   І вікові глибокі рани

                   На тілі нашім заживуть.

                   Молюсь за тебе, Україно

                   І свої сили віддаю.

                   Щоб відродити із руїни

                   Наш дух і славу бойову.

                   Очистимо усі джерела,

                   Дніпро-Славута оживе,

                   І заспіває: «Ще не вмерла

                   Вкраїна наша і не вмре».

Звучить пісня: «Україна моя»

Сонечко мріями квітне, небо високе блакитне

Знов одягнула калина, в пишне намисто гілля

Щедро добром колоситься в золоті хвиля пшениця

Все це – моя Батьківщина це українська земля

Приспів : Україно моя – це пісні солов’їні

Україно моя – щастя в кожній родині,

Обереги святі подаровані дітям,

Україно моя, ти найкраща у світі.

Україно, ти на найкраща у світі.

Пісню, любов материнську, славу квітучу батьківську,

Що на козацьких могилах диво-волошка зійшла.

Я наче зоряну мрію на рушники перешию,

Щоб для дітей України в щасті земля розцвіла.

Приспів : Україно моя – це пісні солов’їні

Україно моя – щастя в кожній родині,

Обереги святі подаровані дітям,

Україно моя, ти найкраща у світі.

Україно, ти на найкраща у світі.

Ведучий: Як добрий чорний хліб для їжі і як прозірна дзвонкова вода для пиття,так нам потрібне пристрасне, вихоплене з-під громів і з-під самого сонця слово, зіткане з мужності і ніжності, з перехресних тривог і хрещатого цвіту надій.

Ведуча: Українське слово. Ти частка тих, що вже давно померли, їх кров живуща, їх жага нетлінна, безсмертне і величне, як Говерла, багате і дзвінке, як Україна. Закоханим – ти лагідна, як мати, а недругам – як постріл із гармати. Беру тебе, як скарб, в пісенній вроді з джерел, що не міліють у народі.

Ведучий: Відомо,що мова кожного народу – явище давнє, її коріння сягають у доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим наслідком матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь, а кожне створене слово-це символ сформованої ідеї, витвореної у великих зусиллях людини проникнути в світ природи, у саму себе.

Ведуча: Національна мова – це здобуток культури, духовної діяльності певного народу, а одночасно й здобуток культури всього людства. У мові закодовує нація всю свою історію, свій багатовіковий досвід. У ній – розгадана й нерозгадана природа нації, її духу, стремлінь.

Читець: Я так люблю, я так люблю тебе,

               Моя співуча українська мово!

               В тобі шумить Полісся голубе,

               І дуже хвилі гомонять Дніпрові.

              

В тобі живе Карпатська височінь,

               Що манить у незвідане майбутнє

І степова безкрая широчінь,

І Кобзарева дума незабутня!

Читець: Ти, рідна мово, чиста як роса,

Цілюща й невичерпна, як криниця.

Святиня наша, гордість і краса,

Ти розуму народного скарбниця!

Як легко йти з тобою по землі

І підставлять вітром лице відкрите!

Для мене ти – як і насущний хліб,

Без тебе я не зміг би в світі жити.

Ведучий: Щасливі ми , що народилися і живемо на такій чудовій,багатій, мальованій землі – у нашій славній Україні. Тут жили наші славні прадіди, діди, тут живуть наші батьки – тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини, і де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі, хвилюємося аж до сліз, зачувши рідне слово.

Ведуча:    Багата й милозвучна наша рідна мова. Нею можна передати  найтонші відтінки думок і почуттів. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. «Вона вся з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережена сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом…

                 Вона вся з тучі і грози, як води і роси – така українська мова».

Читець:     У слові  мудрість і душа народу,

                 Ще ж як у пісні забринить воно,

                 Як золоте відерце коло броду,

                 Чи золоте козацьке стремено.

                 І мужність лицаря, й дівочу вроду,

                 Як рідне відчувати нам дано,

                 Спивати слово як джерельну воду,

                 Криниці не замулюючи дно.

                 Слово материнське, ми з колиски

                 Доповнюємо твої грайливі зблиски,

                 Довіку сонцесяйне, нам світи.

                 О рідна нене, в  кожнім серці суща,

                 Ясна, незатьмарена й невмируща,

                 Неси ти рідне слово у світи.

                

Звучить пісня. «Розкажу про Україну».

Ми живемо під небом ясним,

А навкруги шляхи, поля

І зелень, і міста прекрасні –

Це рідний край, моя земля.

Високі крила журавлині,

Співочі вірші кобзаря.

Ми живемо на Україні -

Це рідний край, моя земля

Приспів: Розкажу про Україну,

Де Дніпро у хвилях синіх, лаври, куполи.

Де Хрещатик і Софія, де чудове місто Київ

Краще на землі.

Розкажу про Україну,

Де калина – горобина, квіти край вікна.

Запрошу на Україну, тільки тут моя єдина

Тільки тут моя єдина рідна сторона.

У небі райдуга барвиста,

Краплини сонця золоті,

А діти – це маленькі іскри

На ланах рідної землі,

Ми щирих друзів у гостину

Завжди чекаєм в добрий час

Нові часи на Україні,

На Україні все гаразд.

Приспів: Розкажу про Україну,

Де Дніпро у хвилях синіх, лаври, куполи.

Де Хрещатик і Софія, де чудове місто Київ

Краще на землі.

Розкажу про Україну,

Де калина – горобина, квіти край вікна.

Запрошу на Україну, тільки тут моя єдина

Тільки тут моя єдина рідна сторона.

Ведучий:  Із сивої глибини віків бере початок наша мова. Шлях її розвитку – це тернистий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша рідна мова, витерпівши наругу найлютіших царських сатрапів та посіпак шляхетсько-панських і своїх панів та підпанків недолугих.

Ведуча:    Петровські укази, валуєвські циркуляри, емські акти, сталінські заборони, сусловські постанови довели наш народ до оніміння, а нашу страдницю-мову-до повільного вмирання.

Читець:     О слово рідне! Пращура молитво,

                 Громи Перуна, Велеса поля,

                 Софія Київська – творіння Ярослава –

                 Слов’яномовна праведна земля.

                 В мені, в тобі Бояна віщим словом

                 Воно живе, здолавши тьму віків,

                 Воно Мстиславича Романа голос,

                 І ратний клич Данилових полків.

Читець:     О слово рідне! України слово!

                 Богдана мудрість і Тараса заповіт.

                 І гул століть, і сьогодення гомін

                 В тобі злились, як духу моноліт.

                 О слово рідне! Мудре і прадавнє,

                 Ти виросло з могутньої землі!

                 Тебе жорстоко розпинали,

                 А ти возносилось і не корилось – ні!

                 О слово рідне! Подарунок мами!

                 І пісня ніжна, і розрада нам!

                 Я всім на світі поділюся з вами,

                 Та слова рідного нікому не віддам.

Дівчина в українському одязі читає вірш

                 «Пречиста діво мово».

                

Із пуп’янка долонь

         викохується слово

беззвучне і гучне,

         з роси, з води й сльози.

Молись за нас, молись

         Пречиста рідна мово,

Народжена з хлібів

         І щедрої лози.

Чи вже воскрес твій син,

         Велика наша Мати,

Із трьох віків воскрес,

         Із трьох тисячоліть

За нього помолись,

         за той народ розп’ятий,

що в твому храмі він

         навколішки стоїть.

Єдина і свята

         Пречиста Діво Мово,

У полум’ї свічок

         прийди в пусті серця,

Навчи молитись нас

         блакитна й калинова,

Навчи  чудових слів,

         яким нема кінця,

Скінчивсь великий піст,

         І срібно дзвін голосить:

Душа твоя жива,

         хоч знята із хреста,

Народ до тебе йде,

         любові дар приносить,

Молись за нас, молись

         велична і проста.

Звучить пісня. «Україна»

Ти шляхом праведним, святим

Йшла до волі, Україна.

Ти перед ворогом своїм

Не ставала на коліна.

Ти до омріяних зірок

Йшла крізь терна – 2 р.

Ти в душах сіяла добро,

Наче зерна – 2р.

Приспів: Є на світі така країна,

Де червона росте калина,

Гори, ріки і полонини -

Це моя Україна.

Є на світі така країна

Найулюбленіша, єдина

В моїм серці вона єдина -

Це моя Україна

Де б я на світі не була,

Ти зі мною, Україно.

Ти – моя мати, що дала

Мені мову солов’їну.

Тут я пила із джерела

Чисту воду і до рання

Тут я п’яніла без вина

В ніч найпершу, в ніч кохання.

Приспів: Є на світі така країна,

Де червона росте калина,

Гори, ріки і полонини -

Це моя Україна.

Є на світі така країна,

Найулюбленіша, єдина

В моїм серці вона єдина -

Це моя Україна

Ведуча:  Найбільше й найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка духу людського, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і  свої сподіванки, розум, досвід, почування.

Ведучий:         Мова – це великий дар природи, розвинутий і вдосконалений за тисячоліття з того часу, як людина стала людиною. У кожного народу своя мова. Це великий скарб, який треба шанувати, берегти і розумно збагачувати, не причиняючи йому ніякої шкоди.

Ведуча: Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі.

               Слово не значок, не символ – це вогонь, а перефразовуючи вже відоме – сорочка духу народного.

               Вона досконало – вишукана й коштовно – прекрасна, невтомно шита з покоління в покоління і турботливо передана з роду в рід для повного довершення…

               Вона з колискової молодої матері над первістком – уся з шелесту дерева життя і пізнання зі старого в новий світ.

Ведучий:         Могутність мови – це духовна могутність народу.

               Народ дає мові силу і красу. Він сам у піснях творить зразки неперевершеної поезії, а його генії й таланти високо підносять авторитет рідного слова, вплітаючи у вінок своєї і світової культури найпишніші троянди.

Читець 1: О слово рідне! Орле скутий

               Чужинцям кинуте на сміх!

               Співочий грім батьків твоїх.

               Дітьми безпам’ятно забутий.

              

О слово рідне! Шум дерев!

               Музика зір блакитнооких,

               Шовковий спів степів широких,

               Дніпра між ними левій рев…

                                 

О слово! Будь мечем моїм!

               Ні сонцем стань! Вгорі спинися,

               Осяй мій край і розлетися

               Дощами судними над ним.

Читець 2: Ти постаєш в ясній обнові,

               як пісня линеш, рідне слово,

               ти наше диво калинове,

               кохана материнська мово!

               Несеш барвінь, гарячу, яру

               в небесну синь пташиним граєм

               і, спивши там від сонця жару,

               зеленим дихаєш розмаєм.

               Плекаймо в серці кожне горно,

               прозоре диво калинове.

               Хай квітне, пломенить червоно

               в сім’ї великій, вільній, новій.

Читець 3: О місячне сяйво і спів солов’я,

               Півонії, мальви, жоржини!

               Моря брилі антів, це – мова моя,

               Це мова – моєї Вкраїни.

               Яка у ній сила і кличе, й сія,

               Яка в ній мелодія лине.

               В натхнення хвилини! О мова моя,

               Душа голосна України!

               Ти – сурми на сонці, ти – стягів гаї,

               Ти – вибухів огненних повна.

               Це – матері мова. Я звуки твої

               Люблю, наче очі дитини…

               О мово вкраїнська! Хто любить її,

               Той любить мою Україну.

Звучить пісня. «Україно»

Прихилюсь я до тебе уклінно,

Побажаю і щастя й добра.

Тільки вірю не вмрем, Україно,

Бо співучий народ не вмира.

Доки пісня звучить солов’їна,

Вірне слово в козацьких вустах,

Ти не вмреш,

Ти не вмреш,Україно,

Будеш жити у наших серцях

Приспів:

У мене ти одна єдина,

Одвічна радість і журба.

Ти будеш жити, Україно,

Країна щастя і добра

І не буде нас доля цуратись.

У карпатських, таврійських степах

І не зможе ніхто відірвати

Те, що ти зберегла у віках.

Переміниться світу будова,

І шагне у космічну блакить,

Рідна мова моя кольорова

На далекі світи пролетить

Приспів:

У мене ти одна єдина,

Одвічна радість і журба.

Ти будеш жити, Україно,

Країна щастя і добра.

Ведуча: Мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ. Дав цю мову і наказав свято оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої.

Ведучий: Людина, яка втратила свою мову – неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рідної мови. В неї зовсім відмінна рефлексія і користується вона, за визначенням І.Франка, «верхньою» свідомістю. Тобто її підсвідомість, унаслідок асиміляції загальмована, притуплена.

Ведуча: Хто не любить своєї рідної мови, солодких святих звуків свого дитинства, не заслуговує на звання людини. Олесь Гончар писав: «Усунути деформацію мови, очистити її від спотворень і суржику – це справа честі всіх нас, адже мовою нації визначається моральне здоровя народу, його розвиненість і культура».

Читець: «А хто ж матір забуває,

               Того бог карає» -

               Ці слова нехай сьогодні

               Кожен пам’ятає.

               Були, були в Україні,

               Ніде правди діти,

               І не вірні, і зрадливі

               Поганії діти.

               «Проізошлі все наукі»

               В танцях і розгулах

               У чужого не навчились

               І своє забули.

              

               І нині в нас є чимало

               Таких безтолкових

               «Голохвастових» і «Возних»,

               І «Пронів Сіркових»

               В їх «високих інтелектах»

               Годі й розібратись,

               А за «бакси» вони душу

               Готові продати.

               Де ж ви, браття, навчилися

               Такої культури?

               Чи ви справді такі «нові»,

               Чи з літератури.

Актори та читець ідуть зі сцени.

Ведуча: В основі спілкування українського народу лежать такі загальнолюдські, морально-етичні цінності, як доброзичливість, любов, лагідність, привітність, ґречність і щирість. Цими чеснотами віддавна славився український народ.

Ведучий: І тому  дуже соромно за тих людей, які, забувши про дотримання мовного етикету, вживають грубі, лайливі, образливі слова. Мова «возних», «голохвастових», «сердючок» - справжня ганьба. Потрібно завжди пам’ятати, що ваше слово – дзеркало вашої душі.

Читець: О, слів жорстока і солодка влада!

               Не обпечись на їхньому вогні…

               Такі ж близькі звучання «рада» й «зрада»,

               Які ж провалля поміж них страшні…

               Закони літер – не разок намиста:

               Одну хитнеш – і поміняєш суть.

               І спробуй – но тоді межу збагнуть,

               Приміром, між «обчислить» і «обчистить».

               Ти – весь у слові, як у сповиткові,

               З колиски до калини на горбі…

               І вже коли ти похитнувсь у слові,

               Вважай, що похитнувся у собі.

               Високе діло розміняв на слово,

               Високе діло – на дрібні слова!

               І нишком розпадається основа,

               Що цільність душ і духу берегла.

Ведуча: Мова – явище суспільне. Суспільство здорове, життєздатне, коли воно складається не з безликих індивідуумів, а з громадян, патріотів своєї землі.

Патріотизм починається зі ставлення до своєї мови. Об’єктивно поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного дому, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни, тобто мова сприймається не просто як засіб комунікації, а як одне з головних джерел, що оживляєтють патріотичне почуття. Мова єднає між собою представників певного народу у часі і в просторі. Прилучення дитини до рідної мови – це входження її в суспільство. Усвідомлення себе як людини здійснюється через мову рідних дитині людей, а тому протягом усього свого життя кожен сприймає цю мову в оточенні спогадів про батька й матір, братів і сестер, про рідний дім.

Читець: Мова кожного народу,

Неповторна і – своя.

В ній гримлять громи в негоду,

В житті – трелі солов’я.

На своїй природній мові

І потоки гомонять,

Зелен – клен у діброві

По – кленовому шумлять.

Солов’їну, барвінкову,

Колосисту на віки –

Українську рідну мову

В дар дали мені батьки.

Берегти її, плекати.

Будем всюди й повсякчас,

Бо ж єдина – так, як мати –

Мова в кожного із нас.

Ведучий: Є різні люди, різного культурного рівня і по – різному вони ставляться до мови. Одні розуміють всю глибину значення мови в житті народу, тому плекають її і леліють, дбають про неї… Є люди малоосвічені або й зовсім без освіти, але які від природи мають тонке чуття мови. Однак є навіть освічені люди, які не дбають про мову. Говорять неохайно, суржиком, не стежать за чистотою слова, сяк-так варнякають.

Ведуча: Це показник культури народу. Недаремно кажуть: «Заговори, щоб я тебе побачив». На жаль, сьогодні є небагато людей, які володіють досконало рідною мовою. Причиною цієї прикрості стало насамперед те, що в результаті злиття української і російської мов утворився так званий «суржик», який є небезпечним і шкідливим, оскільки засмічує і поганить одну з найкращих мов світу.

Читець: «Заявленіє директора школи»

Прошу ослобоніть синка,

Бо не совам здоровий,

От ізученья язика –

Української мови.

Хоч я з села, жена сільська –

Нужди у нєй не має.

Зачеп ця мова для синка,

Звиніть, не понімаєм.

Для поступлєнія в інститут?

Роботи на заводі?

Вона йому ні там, ні тут

Не надобна сьогодні.

Язик англійський вчить синок –

Цей може пригодиться,

Не сключено, что прийде строк –

Пошлють і за границю.

Прошу синка освободить

От української мови:

Від того, что єйо він вчить,

Он не сов сем здоровий.

Застой прошол.

Ми стали жить

Який язик дитині вчить,

Батьком рішати лічно,

Бо вибор в нас свободний.

Тепер демократично

К сєму.

Іван Безродний.

Читець:  Не боялась дівулька

Ні лайки, ні бійки.

Закінчила школу

На нещасні трійки.

Але в мами є знайомий

В університеті.

-Будеш ти на філософськім

Вчитись факультеті.

Та, з’явившись на екзамен,

Ляпнула дівулька.

Що жив колись в Україні

Філософ Каструлька.

І сказав екзаменатор,

Вставши із-за столу:

-         Я вам радив би вступити

В кулінарну школу.

І закінчила дівулька

Курси кулінарні.

Тепер пече пиріжечки

І оладки гарні,

І на кухні порядкує

Рукою твердою,

І не плутає Каструлю

Із Сковородою.

Читець: Дід приїхав із села,

Ходить по столиці

Має гроші – не мина

Жодної крамниці

Попрохав він: покажіть

Кухлик той, що скраю

Продавщиця: - Што? Чево?

Я не понімаю.

-         Кухлик, люба покажіть,

Той, що збоку смужка.

-         Да какой же кухлик здєсь,

Єслі ето кружка!

Дід у руки кухлик взяв

І насупив брови.

-         На Вкраїні живете

Й не знаєте мови…

Продавщиця теж була

Гостра та бідова.

-         Уменя єсть свій язик,

Ні к чєму мнє мова.

І сказав їй мудрий дід:

-         Цим пишатися не слід,

Бо якраз така біда

В моєї корови:

Має, бідна, язика

І не знає мови.

Ведучий: Українське слово не просто заявило про своє воскресіння: воно довело на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні полонізації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно – велике слово великого народу. Не тоне у воді й не горить у вогні. Його життя – це не нудотне нидіння в послуговуванні для домашнього вжитку, а поклик до вічної боротьби, до творчості й діяння.

Ведуча: Мово рідна! Ти ж - як море – безконечна, могутня, глибока і котиш хвилі своїх лексиконів, а їм немає кінця – краю.

               Красо моя! В тобі мудрість віків і пам'ять тисячоліть, і зойк матерів у годину лиху, і переможний гук динарів твоїх у днину погідну, і пісня серця дівочого в коханні своїм, і крик новонародженого. В тобі мово, неосяжна душа народу, його щирість, радість й печаль, його труд, і піт, і кров, і сміх, і безсмертя його.

Ведучий: Світлоносна! Ти завжди вабиш, чаруєш, кличеш на теплі й могутні хвилі свої, і я, вірний і вічний юнга твій… Єдина печаль проймає, що не вистачить життя, аби переплисти твій мовний океан. Бо ти є вічність. Ти є Правда, Добро і Краса народу нашого. Тож такою і будь вічно, мова рідна!

Ведуча: Вивчайте, любіть свою мову,

               Як світлу Вітчизну любіть,

               Як рідного неба блакить.

               Нехай в тому серці любові

               Не згасне священний вогонь,

               Як перше промовлене слово

               На мові народу свого.

Ведучий: Вона, як зоря пурпурова,

               Що сяє з небесних висот,

               І там, де звучить рідна мова,

               Живе український народ.

               Народ наш, трудар наш і воїн,

               Що тьму подолав у бою,

               І той лиш пошани достоїш,

               Хто мову шанує свою.

Заключне слово викладача:

Відомо, що мова кожного народу – явище давнє, її коріння сягають у доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим наслідком матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь, а також створене слово – це символ сформованої ідеї.

У великому творчому процесі народжується мова людини, а з нею і найміцніше природне єднання – суспільство, народ. Мова стає ніби тією субстанцією, що породжує народ, націю: створилась мова – створюється народ. Тож не дивно, що коли зникає мова – надходить смерть і народу. Нації без мови не існують, як не існують мови без нації.

Національна мова – це здобуток культури, духовної діяльності певного народу, а одночасно й здобуток культури всього людства. У мові загодовує нація всю свою історію, свій багатовіковий досвід, здобутки культури і цивілізації. У ній розгадана й нерозгадана природа нації, її духу, стремлінь. Доля української мови сумна і героїчна водночас. Але, незважаючи на численні перешкоди і лихоліття, вона, як і наш народ, вистояла.

Всі учасники свята виходять на сцену.

Звучить пісня. «Заспівай, родино».

Розквітай моя Вкраїна, де під небом журавлиним

Мій Дніпро й мої Карпати, степу даль.

Сторона моя єдина, моє сонце – Україна.

Моя радість ти, моя печаль.

Заспівай родино, щоб усе збулось

Щоб у нашій хаті лиш добро велось

Запроси на свято друзів з звідусіль

Буде пісня рідна, буде хліб і сіль

Заспівай родино пам’ятай повік

Материнську пісню, батьківський поріг

З заходу до сходу, бережи в добрі

Нашого народу щастя оберіг

Ожила в новім цвітінні молода моя Вкраїна

Буде радості година, в колі збратана родина

Будуть друзі на її шляху.

Це земля моя Вкраїна прояв нашого коріння

Де горить життя людського, ясная свіча

Щоб козацькому народу тай не було переводу

Бо в моєму серці ти одна.

Кінець.